Я в своєму місті стабільно щаслива. Київ завжди красивий. Його часто хвалять навесні – тоді в Нього вічно юне обличчя, цвітуть каштани, проходять фестивалі, повертаються птахи і небо сміється, наче в раю. А восени зато глибше помітна містика старого Києва, адже це древнє Місто, і хоч багато в Ньому щезає, але сила і потуга і велич Міста лишаються за Ним. Влітку в фонтанах Києва так багато діточок, що молодь і десант не встигають складати конкуренції, і все мусить бути добрим і щасливим. Взимку стає помітніша Його гірка пам'ять, не старість, а горе, яке жило на цих схилах…. але поряд з голими лісами і холодним гранітом лишається високе небо, і як раптом зимового сонця не вистачить, то золоті куполи Київських храмів однак нагадають, що радість гряде

Я люблю київську осінь, її чисте холодне небо, висвіжені ранки, голі дерева, сіру воду, яка ще не зібрала зимового сміття. Щезають тимчасові кіоски з рекламою пива та соку, повертаються люди, приїжджають студенти, буває – що з провінції до мегаполісу, але частіше – з теренів соборної держави до своєї столиці.

І завжди думаю про мій суб’єктивний символ осені – сливові дерева. Вони чорні чудернацькі закарлючені, вони по-козячому вперті, не дарма  ж козячі божевільні горизонтально-зінничні очі такі жовті, як чудом вцілілий на гілці сливовий лист, а їх сливки що менші, то синіші солодші і зухваліші, і на вітрі такі холодні, що хочеться гріти їх шаликом  і кавою.

Так я й бігла до Подолу понад Дніпром, з ідеями про сіру воду, голі кручі, сливи і смілий сильний вітер. Спека мені геть не заважала в тій праці. Біля Поштової площі гучно пахло автомобілями і голосно сперечалися вічні суперники конкурентних прогулянкових теплоходів, а я сліпими очицями вловила ясно-жовту копицю на периферії сприйняття.

Біля Річкового вокзалу стояла груша-дичка, під яку нападало багатенно спілющих малесеньких диких грушок. Кілька сотень, і жодна не відкотилась далеко від мамці. Їх ніхто не зачіпає – ні двірник, ні їжак, ні перехожий, ні малеча, ні запаркований джип, і вони терпко-солодко пахнуть стрічкою від води до кручі, та лєнта грушевого аромату вузька, і не встигає сказати про осінь, тільки легкий сумнів між гучним запахом автомобілів – літа вже нема?

я ходила на побачення, де раптом замислилась, як іноді неповторно та незабутньо я їм на вулиці. Ну, іноді сама, іноді з кимсь, але якось воно мені спало на думку. В мене в голові самі дурниці, так?

Почну з кінця. Яка я неромантична і прожорлива жінка, але й збіса азартна часами.

Мене саме вигулювали вулицею і я шось собі думала, коли побачила столики з в’яленою рибкою на продаж. Оскільки я сліпа і не бачу власних ніг, і зовсім не через їх надмірну довжину, то коли я втупилась в рибку, та процедура стала явною і для залицяльника, і для продавця.

Чого в продавця в руках був окунь, я не знаю, бо як кожний аматор я для початку втупилась в найбільших екземплярів, м’ясистих і, напевно, дуже солоних. Але продавець взяв окуня за хвоста – окунь був симптоматично мутно-темним – і став розповідати мені про рибу, диригуючи і користуючись малою тушкою як указкою. Вся інша риба як порядна була світло-сірою, і той окунь мене швидко зацікавив – чого він такий коричневий? - запитала я.  Ги-ги, а що відповів би вовк червоній шапці на таке  питання, лізе мені в голову наступна дурниця. Так от, він просто колись був жирним, тому змінив колір, сказав продавець.

Щелепа мені відвисла. Я росла там, де продавали рибу копчену, і коричневий колір миліший моєму серцю. Серце мені забилося і мені його схотілося. А хто тут найсмачніший – запитала я в продавця, і заодно попросила залицяльника понюхати колишнього жирного хижака. І смачний, і дивіться як чиститься, і нігті собі не поламаєте, і всередині пристойно виглядає – перший мені його продав, другий мені його купив, і я пішла його жерти тут і зараз, бо романтичні побачення не для мене.

Я з річкової риби зазвичай їм лише сомів та лящів, і то копчених, тому взявшись його інтуїтивно чистити, якось скоро зацікавилась – шо їсти? Здерла шкуру, зачепивши два нігтя, подивилася на е-е-е… загнибідного хвоста – я з дитинства нехтую хвостами, вони кістляві і сухі. Потім пішло черевце, це було дуже маленьке черевце, з недосушеними реберцями, не почищене черевце, і явно весь жир у ньому – БУВ. Не стало. Малий клапоть філе я віддерла і віддала залицяльнику, який саме надумав розказувати про свою звитягу як рибалки. Не то що я добра, але в річкової риби там одні кістки, - і посунула до найсмачнішого, що мене єдино з тою рибою і мирить – до щічок. Щічки у рибок соковиті, ніжні, м’які  і легкодоступні. Але не у всохлих миршавих окунів, як виявилось. Зовсім ні.

Непотріб я вкинула до помийниці і взялась досліджувати голову. Голова була така собі. Не весела, але трималась міцно.  Нігті не брали. Зуби також. У залицяльника був ніж і слабкі нерви. А в мене вперте намагання з'їсти в окуні хоч якийсь шматок тіла, і я стала відколупувати захисні лусочки, так ніби я вмію копирсати ножем в твердій слизькій голові під час пішої прогулянки.
Щоки всохли.

Зсушена до вигляду горобиного пір’ячка м’язова нитка.

- Чому в мене такі великі очі, Колись-Був-Жирний-Окуню?

- Щоб краще мене бачити, Ведмежуська ;)

Почалося з старого анекдоту. Ніхто його не згадує з доброго дива, але новою інформацію не назвеш.

Шанси зустріти рожевого слона в ліфті жінка оцінює як 50%, а чоловік як десять в мінус великому степені. Просто мені було нудно, і той анекдот виявився вузликом пам’яті від відпустки. Ще я подумала – ну, це в жіночки теорія ймовірностей, з копицею допусків і абстрагувань, а потім спрощень. Математика.

Потім я перехопила футбольний журнал і похапцем почитала прогноз на відоме дербі 1/8 УЄФА. Я не згадаю, кому там передбачили перемогу, але дядько пообіцяв не просто вгадати, а вивести формулу. Тому він взяв випадки дербі, потім результати учасників на попередньому колі і ще громадянство суперників. Ну, і порахував. Я ще подумала, названо математикою, але виглядає прецедентом. Юриспруденція.

Потім я писала реферат, справа всього зимового і половини весняного сезону. Липинський надто мудрий чоловік для мене, і я зробила опус в двох частинах. Спочатку біографія і ідеї. Потім особистий коментар. Ну, освіти мені не вистачає, щоб робити це аргументовано, тому  я просто визнала, що мою довіру небіжчик не завоював. Липинський часто апелює до англійців за взірець, я апелювала до Ізраїлю. Просто тому що про євреїв є компактна книжка визнаного авторитету. Тут я не часто думала, більше ділилася почуваннями.

Потім пішов дощ, а я під ним гуляла. Коли я чую воду, я завжди починаю думати про різне. Я згадала анекдот і футбольний прогноз. Жіночу теорію ймовірності і чоловіче прецедентне право. Потім я навела доказ такому гендерному розподілу. Достоєвський! Він всьо пояснює прикладами з життя, наче Швейк (теж мужчина), і ще й стверджує: «Хорошим примером жив человек!». Тут я запишалася. Я обираю для себе жіночу математичну логіку, це стильно.

А потім я повернулася думками до щойно дописаного реферату і зрозуміла, що свої докази непереконливості ідеї неомонархізму я почала словом формула, але ніде не скористалась математичними засобами. Навіть абстрагуючись, спрощуючи та допускаючи. Натомість я поставила імена з Старого Заповіту парами, певним чином антагоністичними. Прецедент, подумала я. У мене чоловіче мислення, і це ганьба для такої стильної штучки.

Дякувати Богу, дощ ще йшов. Я могла ще мислити, і я згадала, як все починалося. Швейк і Достоєвський, і футбольний аналітик… Але в анекдоті той дядько з десять в мінус великому степені – він теж користувався ТЙіМС. Просто рахував за іншою формулою.

Я вкусила себе за хвіст. З цього можливі два висновки. Або ми думаємо приблизно однаково. Або, якщо вже я маю за що себе кусати, то  я грайливий пес. Можливо, кіт.

Привіт J

Значить, про того коханого оксанкиного я ще не визріла пліткувати. Але в суботу Оксана ходила на побачення з іншим.

Ми з Лєнкою зробили їй профіль на сайті знайомств. Хлопець написав, я відповіла, трохи попередила про своєрідну її натуру, і вони почали листуватися вже між собою.

У суботу в них було побачення. Мене було запрошено з газовим балончиком взяти участь, але я забула балончик в косметиці. Я його вже давно туди встромила і забуваю дістати.

Отже, я була без балончика і все бачила J

Оксані він не сподобався, бо їй же треба шоб  молодший за неї хоч на 3 роки, і шоб руці м’язисті, і шоб брутальний, брутальний  Цей був трохи старший, звичайної зовнішності і надто чемний для неї.

Отже, для початку вона стала спілкуватись українською.  Коли в нас на групі було вирішено розмовляти лише українською, єдиним форпостом російської лишалась наша волинська красуня. Тут їй раптом прокинулась свідомість, і приспати її не могли навіть мої постійні вигуки – Оксан, він не знає української.

На побачення вона ледь човпла. Коли вона побачила залицяльника, вона шугонула вперед, як фугас. Він не встигав за нею підбігти і почати приємну лагідну розмову, бо вона тікала! Петляла! В парку Слави. Побачила надгробки й стала бігати зигзагами між ними, і то швидко, як клубок, аби він не встигав по тій траєкторії присусідитись.

Він так і не зміг узгодити з нею план побачення, тому я попхала їх в напрямку Подолу. А шо? Мені треба було ще на Петрівку.

Вона від нього втекла. Правда, перед тим вона погойдалась на гойдалках (2шт.), а потім чкурнула. Леонід роззявив рота і почвалав ззаду. Я мусіла вийняти плеєр і почати з ним неквапливу бесіду, аби  він не відчував себе геть самотнім. Правда, коли я користувалась висловом «ваше побачення», його трохи сіпало. Але він дуже, дуже чемний J

Оксана тим часом стала волати, що вона стомилась, натерла ногу і діє автоматично. Але метро вона внюхала скоро і ше прискорила свій рух.

Хоча бідака показував їй білку, вона визнала гідним її увагу лише рекламну споруду від МТС на Поштовій, потім заявила «хто куди, а я в метро» і тим способом фіналізувала побачення. Кивнула залицяльнику – «Пока» і зібралася під землю. Тут вона вже полегшено зітхнула і згадала про мене:

-         Ти ж зі мною, то ходімо.

-         То, може, попрощаємось з Леонідом і подякуємо за прогулянку?..

-         Я ж сказала «Пока», - вона скинула на об’єкт бесіди останній погляд з-за плеча  і потягла мене вниз.

Королева. Цариця. Панк.

Поки я хихотіла весь вечір, вона раптом стурбовано запитала: «Він же здогадався. що телефонувати вже не варто?..»

Мій псевдогаличанський акцент іде від музики, яку слухаю. Коли я таборувала в Моршині, ми поїхали до скель Довбуша. Водій заміняв нам екскурсовода і голосними побрехеньками заважав дивитися за шкло і думати про своє. Погода була весняною, і той шофер став вихвалятися особистим знайомством з дідом Чугайстром, який зорганізував нам сонечко. Але, нагадав він, дідо за такі послуги бере дівчатами, тому їде до скель зараз 17, а повернеться в Моршин – 16.

Молодь все була більше місцева, але про Чугайстра дехто перепитував, а я ж слухаю козацький рок, тому просто думала про фемінізм, гендерну рівність і правдиві знання предків, бо так довго в брехню люди б не вірили. Взагалі я не підтримую такі сороміцькі жарти, бо в пісні чітко вказано, що Чугайстер пропонує випити його чистої води і побалакати, і мужчин зовсім в цьому сенсі не цурається.

Так ото ж. Ми приїхали до скель, помедитували на пам’ятні таблиці до загиблих альпіністів і мусіли лізти на оглядовий майданчик. Мені взагалі подобаються карі коні, булані. Вже можна вороних, але сірі та білі якось мені не теє. Який дивний аргумент від аборигена – покатайтесь, дівчино, на білому Юркові, бо Ви ж дівчина, Вам біле миліше буде? Про яку  принциповість і аргументованість моїх вчинків можна казати, якщо полізла я таки на білого коня, зігнорувавши карих?

Я боюсь висоти, і багато з тих 16 дівчат боялись, а взуття у всіх нас було для міських тротуарів. Певно, в Моршині дідо не так уже переймається тою водою – довкола повно бюветів. Але поміж буками на білому Юркові поїхала саме я. Дивилась на сонце, їла букові горішки, згадувала Дніпровий берег на Полтавщині – гостини були короткі, бо скільки ще таких хлопців і дівчат мали того дня подякувати йому за погоду?..

Все по-чесному

Сьогодні тендітні чоловічі душі в квіпі не витримали мого натиску і самознищились. Треба виходити на барикади і повідомляти вголос – так, так, я не святкую новий рік. І восьме березня тежжжжж! Дайте мені поскиглити.

Я чемно попереджаю, що свята не бачу. Іноді навіть аргументую. З однією новорічною ніччю в грудні мене вітають два тижні, запиваючи. В січні ще два тижні вони похмеляються і скаржаться мені на «все як завжди остогидле»! А бачити в  мені жінку один раз на рік – то взагалі ознака гормонального дисбалансу. Ви ж не вітаєте єврея з різдвом?  Ні, ми йдемо з твого життя й твого квіпу, зла потороча!

Ок. А я на диво твереза ходжу на роботу з 2 січня, а потім багато вік-ендів вперед відписую – ні, цієї суботи я вдома, зараз я сплю, а потім ми з котом поділимо мамині смаколики, а вас в вашому офісі розважатимуть Однокласники.

Коли я їду на роботу, то згадую найпевнішу зброю проти поганого ока – перейти потік води, і вже ніщо зле не піде твоїм слідом. Моє червоне метро з правого берега на лівий, дивлюсь на Дніпро і думаю – треба порадити комусь, хто в депресії.

Ну, буває так, що хтось сідає на дієту і водночас входить в депресію для максимального ефекту. Тіко не ті, шо як нервують, то навіть води не п’ють, а ті, що звикли прикрощі заїдати шоколядою.

Ага, так ото ж, я не сиджу на дієті. але якось воно сумно, і думаю – признатися в цьому під час години мудрих порад чи зробити вигляд, що я просто не стріпнула лихо в воду? О, і тут я називаю себе аферисткою і гигочу. Депресивний дурносміх

Недавно я жалілась досвідченому товаришу з Росії. Десь так:

 - ШЕФ ДАЛ КОНФЕТУ

ПОТОМ СКАЗАЛ - Я ЕЕ В ЛИФТЕ НАШЕЛ

ПОТОМ СКАЗАЛ - Я НАШЕЛ ДВЕ, ОДНУ САМ СЪЕЛ, НЕ БОЙСЯ

А У МЕНЯ ИСТЕРИКА СЛУЧИЛАСЬ

ШЕФ КОТОРЫЙ ГРУШУ ДАРИЛ

ОН СЪЕЛ, А Я НЕТ

ТАК-ТО

Я ВОТ ДУМАЮ О ДРУГОМ.....

ПОНИМАЕШЬ?

ТО ОН НОСИЛ МНЕ ГРУШИ? Я ЕЛА, ВКУСНЫЕ, НО УСАТОМУ ШЕФУ ОН ЖЕ ТОЖЕ НОСИЛ ГРУШИ, И УСАТОМУ - НАДКУШЕННУЮ?  А КОНФЕТЫ? НЕДАВНО У МЕНЯ КАКОЙ-ТО МУЖЧИНА ОДАЛЖИВАЛ ДИСКИ И ОСТАВИЛ КОНФЕТУ, И ЭТОТ ЖЕ БОГДАН МНЕ ТОЖ КОНФЕТУ ДАЛ

ДВЕ ШТУКИ ИХ БЫЛО, Я СЛАДКОЕ НЕ ЕМ, ОТДАЛА СТУДЕНТКЕ

А ТЕПЕРЬ ВОТ ПОСЛЕ СЕГОДНЯШНЕЙКОНФЕТЫ ЗАДУМАЛАСЬ - ПРИЛИЧНО ЛИ КОРМИТЬ СТУДЕНТКУ ТАКИМИ КОНФЕТАМИ?

Коли закінчується фінансовий рік, а в студентів ще й семестр, не дивно, що третій цукерок з’їла студентка, бо вона на нервах, а вуглеводи заспокоюють. Але студентка вже на канікулах, все забулося, а шеф знову дав цукерку…. Еге?

Нема порядній людині ні часу, ні можливості у химерному місті поглинути у світову скорботу. Тільки-но пройшов Кубок країни, де так дошкульно все відбулося, як я зовсім не хотіла. Тільки-но я замовчала, а оченята налилися слізоньками, бо таки можна й поплакати в час душевного неспокою – і що? і як? А ніяк! Життя сповнене китайськими провокаторами, від яких немає рятунку.

З самого файного міста привезли живе Микулинецьке, і як не втекти з роботи в такій ситуації? Як чесний будівельник, тікаючи килимовими офісовими коридорами під носом у бюрократів, я несла в наплічнику дві  заповітні пляшки, які дзвонили тихим голосом в такт мойому хихотінню – і від тихої радості фахового алкоголіка ставало світло й надійно. Все ще буде.

Був такий сніг і вітер, а в мене туш не стійка вчора. До метра я йшла, прикриваючи очиці долонею, але в центрі міста то вже геть не комільфо, і достала парасолю. І йшла чемно, і думала, яка я доросла з покришкою над головою, хоча сніг і вітер все одно були надто всюдисущі, аби парасоля могла захистити.

І переходила не на зебрі з калюжами, а за поважними жіночками між припаркованими машинами по відносно сухому. Ого! І навіть вітер зніс комір з якогось за життя чорного звіра не з мене, бо хіба б я носила таке в час пік? – з тої жіночки попереду. А я така моторна й справна й зграбна ловлю над калюжею той комір, подаю жіночці, мені так ґречно дякують, я така пишна й горда, і вітер сміється й бере мою славну парасолю і несе до неба через арку старого будинку на Ярославовому Валу.

Колись я стала обраною і увійшла до спільноти. Гуляла вночі по Троєщини з одногрупником і він побачив їжака. Ще припнув його ногою, аби я прийшла та виділа. Я сліпа, то я взяла його під черевце й стала чухати лапки та спинку й медитувати, а той хлопець сказав, що їжак може мене вкусити.

Холєра ясна, їжаки їдять лише жаб та малих зайців. Не людей.

Логіка залізна, але існують нюанси. То був самець. І я тішуся, що знаю то точно, хоч нічого й не намацала. Просто чоловіча солідарність над біологічними видами. Він мене гризнув за руку, просто щоб не ставила під сумнів жодного слова, сказаного настоящим мужчиною.

Я знаю ще чотирьох, кого вони кусали. Більше нема, особлива. Так, саме так…

Різдво дуже мирне і затишне і безпечне свято. Мій котисько змолоду не ходив до ванної, бо ще котеням мав колись знайомство з пральною машиною. Зсередини.

Але летіли роки, рани гоїлись, вчора зайшов. Ліг зверху на ворогові і вкляк. Прийшло прозріння. Поки він своє життя спав на холодильнику на голодний шлунок, ниці людці щоденно бігали до ванни, де пхали до зажерливих писків однозначно ласі штучки і довго ше тим тішились!

Було вчора Різдво, я чистила зуби, а мій кіт плакав за своєю ошуканою молодістю.

Реклама тижневика про еволюцію в метро.

Коли першим ділом закрити очі.

Потому заткнути вуха.

Ще стулити рота.

Банально.

Четвертий етап – гамівна сорочка.

Чистила зуби й думала, що от сталося – орендована квартира заселена лише україномовними жінками, що рідко властиво Місту.

Ше пройшов час і по обіді "Велике свято – ходімо до церкви" – на таку пропозицію бойового товариша не можна не пристати. А дзвонила ж з постійним: "Коли на пиво?"

Не сумнівайся, я вперше сідала на 18 тролейбус та їхала на Львівську. На зупинці в паніці уточнювала, де той транспорт, й чула чемне: "де вушка, пройдите чуть вперед" мовою Міста.

А потім зачинилися двері і я поїхала в екзотур. Де чоловіки тримають бабців, аби ті простіше зайшли, і дівчата з могилянською вимовою пліткують про містечкові будні прирумунщини, де одна хвиля виносить на зупинці нас усіх – греко-католицький храм чекає.

Поза службою – множина людей, які щодня поряд сунуться в метро до роботи, з позіханням та МП-3 в вухах. Тут раптом, на просторі під високою стелею стають на коліна й співають осанну, а потому планують вік-енд на Михайлівській.

Вони всміхаються, знайомляться і щезають в тролейбусі, де романтичний український панк (що то – менталітет), тримає нам місця, а я їм солодке яблуко та їду на Майдан – повертайся до здоров'я, мій малий. Копірайт тут – Скрябін.

Таємні знаки люблять індустріальний стиль, а найважливіші пишуться крейдочкою – конспіративно, до першого дощу. Кому треба – той встигне. Як радянські шпигуни на вулицях Біг Ейпл, я бачила то в кіно.

Коли на світлофорі, який дозволяє ходити всередині пробки, написано вічність…

Коли на тріщинах асфальту напнуто змій, які обожрались…

Коли малий кіт дивиться на повний місяць, а мріє про широку рибу…

Тоді я точно знаю – брати, я чую, шо ви є, відгукніться!!!!!!!!!!!!!

Так воно є.

Відвідала балет і прикро замислилась вчора. Саме переживаю дві паралельні лав-сторі, не так від великого кохання, як від авітамінозу, для загального тонусу.
Всьо, як завше - пишаюся, муркочу, бавлюся, тицяюсь носом у добрих славних хлопців - весна прийде! Йду на балет, і що я бачу? Як марно трачу час на абсолютно неструйове діло. Так бавилися старезні бабці наших старезних бабців, а нам уже б то мало набриднути. І то сказати, ше тоді, пробираючись поміж файних кавалєрів, ті наші бабці не забували про існування чотирьох вояків у червоних штанях, бо бігали до них щоразу, як постійні коханці починали розминатись в дверях.
Сиджу прикро вражена тим відкриттям, думаю про нові забавки, бо в моєму столітті у моєму місті треба або спати й обідати по три години, або бігати на гребенях хвиль та пускати каву до вен.
Єдина мені втіха - я вчора таки ніц собі не зламала на Андріївському звозі, хоча мала всі шанси, про що й статистика свідчить. Були близько зірки, бойфренд і жодного дрібного злочинця - спокійний вечір довгого дня.

Поїхала в чужий офіс. Там сіла пити каву – розчинну. Ясніше набагато.
Сиджу в себе, хтось поруч в асьці. Пропоную каву – випити вдвох. Згода.
Головне – не вміст кофеїну.
Головне – мобілізаційна здатність.
Чітка організація.
Я поставлю чайник.
І ти.
Потім насиплю натуральної та меленої. Напоготові. Свіжого окропу до чашки, три хвилини для возз’єднання – все готово.
Погнали?
Ти як?
Я маю каву. Вже. А ти?..
Знак питання.
Трояндочка.
Холодний смак твоїх губ.
Холодна кава з апельсином та ГрОбом.
…
Погнали?
Розчинна кава – це зовсім не то, шо в анонсі. Яка там швидкість і де той комфорт?
Все дуже просто. Не обов’язково окріп, не треба три хвилини медитації, не чуєш, шо зараз твоя чашка з’єднається з іншою, а офіс стане оффлайн.
Тому я повертаюсь додому, роблю свою каву і тихо всміхаюсь до монітора – я знаю тепер, що мій вибір є комплексно ліпший.
Системний аналіз.